| Головна » Статті » Табакокуріння » Сигарети та табак |
Куріння тютюну як проблема соціальної психології
| Актуальність проблеми куріння на сьогодні є загальновизнаною. Втім, ми навряд чи помилимось, якщо ствердимо, що в українському суспільстві зрушення її з мертвої чи майже мертвої точки не вважається за першочергове завдання суспільної політики. Низький рівень життя населення, безробіття, швидкий ріст поширеності ВІЛ-інфекції, туберкульозу та інших “соціальних” хвороб, на перший погляд, повинні хвилювати більше, ніж така добре знайома “шкідлива звичка” як куріння. Не виключено, що підсвідомо суспільство навіть виправдовує поширеність даного зловживання як засобу хоча б тимчасового відсторонення від життєвих проблем в умовах зростаючої стресогенності. Яка ж справжня значимість куріння в сьогоденній Україні? Спробуємо звернутись до статистики. Підраховано, що у США, де куріння поширене значно менше, ніж в Україні, смертність від його наслідків перевищує смертність від СНІДу, алкоголізму та нещасних випадків, разом узятих [18]. Щодо нашої держави, то смертність від ішемічної хвороби серця зумовлена в нас курінням на 30-40%, захворюваність на рак легені (який посідає перше місце у структурі загальної онкологічної захворюваності) – на 90%, онкозахворюваність будь-якої локалізації – на 30%. В Україні куріння є опосередкованою причиною 16-18% усіх випадків смерті, а серед чоловіків середнього віку (35-69 років) – 43% [11]. Жодна окрема нозологічна форма не дає таких цифр. Таким чином, на сьогодні в нашій країні куріння є однією з основних, а для деяких віково-статевих груп – основною причиною передчасної смерті. З огляду на наведені цифри, можливо, не буде здаватись такою дивною епідемія неінфекційних хвороб – серцево-судинних та онкологічних, яка поширилась по усій земній кулі протягом XX століття: адже поряд із нею мала місце пандемія поширеності куріння – вагомого і доведеного фактору ризику цих найбільш розповсюджених захворювань. В чому ж причини повсюдного поширення даного зловживання? Деякі з них, здається, лежать на поверхні: це загальнодоступність тютюнових виробів та потужна реклама сигарет. Але не викликає сумнівів, що людина, яка не має особистісної мотивації до куріння, залишиться байдужою як до реклами, так і до наявності поряд із нею хай навіть і безкоштовної тютюнової продукції. Усі соціальні чинники поширеності куріння є ефективними лише постільки, оскільки вони мають “точку прикладання” у психології окремих членів суспільства. “Локус куріння“ (установка, еттітюд на куріння) в суспільній психології твердо сформований і він буде зберігатись ще тривалий час, навіть якщо сигарети стануть фізично недоступними. Можливо, за таких гіпотетичних умов він знайде інший вихід, але ніхто не може гарантувати, що цей варіант буде менш деструктивним, ніж вихідний, пов’язаний із курінням. Іншими словами, соціальні фактори насправді є не причинами куріння, а лише умовами, що створюють сприятливий ґрунт для дії справжніх причин, котрі, як буде показано нижче, є особистісними. Зазначимо, що і в країні, “еталонній” по боротьбі з курінням – у США, де дію сприятливих умов (але не причин) куріння зведено до мінімуму, – проблема ще досить далека від задовільного розв’язання. Отже, питання соціальної психології куріння є першочерговим для розуміння природи даного феномену, а відтак і для боротьби з цим зловживанням; тільки соціальна психологія може, врешті, доказово відповісти на природне і просте (щоправда, тільки у своїй постановці) запитання: чому люди курять? Зазначимо, що на сьогодні виконано вкрай обмеженy кількість досліджень, спеціально присв’ячених психології куріння [6,14]. Тому аналіз даної проблеми поки що можливий переважно на рівні теоретичних міркувань. В той же час, слід враховувати, що куріння, за даними числених авторів, є класичною ілюстрацією багатьох положень сучасної соціальної психології, зокрема теорій каузальної атрибуції, когнітивного дисонансу та інших [3,7]. Тому, навіть за відсутності поки що вичерпного експериментального підтвердження, соціально-психологічний аналіз куріння можна вважати достатньо достовірним. Традиційно [3,17] до питання про причини куріння підходять диференційовано, розрізняючи причини його початку (ініціації) та продовження (прогресії). Переважна більшість курців почала курити у підлітковому віці. За нашими даними обстеження осіб 15-25 років, вік перших спроб куріння становив 13,4 років, а систематичним воно ставало в середньому у 15,8 років [8]. Природно припустити, що саме у соціально-психологічних особливостях підліткового віку слід шукати причини початку куріння. Підлітковий вік – це в першу чергу вік створення власної Я-концепції, формування самооцінки та вироблення особистісної ідентичності, вік соціалізації [5,10]. Дуалізм підліткового періоду полягає в існуванні двох конкуруючих потреб: по-перше, потреби формування і доведення собі та іншим власної унікальності, а по-друге, навпаки, потреби у груповій приналежності. Куріння є інструментом, з допомогою якого підліток може ідеально розв’язати ці обидві, здавалося б антагоністичні, проблеми одразу. З одного боку, вдаючись до куріння, молода людина ідентифікує себе із “дорослим” світом, демонструє незалежність від авторитетів, здатність іти на ризик, одразу набуваючи якості, яка відрізняє її від не курячої більшості. З іншого боку, куріння з перших же спроб виступає як інструмент комунікації та міжособистісної взаємодії. Відомо, що підлітки курять майже виключно у невеликих групах і вкрай рідко наодинці (за нашими даними курінню на самоті надають перевагу лише 9,4% молодих людей [8]). Куріння є найпростішим засобом відчуття групової приналежності, який, однак, є практично безперспективним щодо динаміки міжособистісних стосунків. Але асоціація куріння з відчуттям себе частиною групи зберігається на все наступне життя, стаючи справжньою основою узалежнення від куріння. Звичайно, соціалізацію, спричинену курінням, цілком обґрунтовано можна вважати уявною, адже спільне куріння у групі не є ані обміном інформацією, ані взаємосприйняттям і навіть не може розглядатись як взаємодія, тому що прикурювання, позичання сигарет, сірників та інші ніби-то спільні дії носять при цьому лише формальний, певною мірою ритуальний характер; отже жодна складова спілкування (комунікативна, інтерактивна, перцептивна) не знаходить свого відображення у процесі спільного куріння. Проте, при цьому присутні певні зовнішні атрибути спілкування: фізична присутність та наявність спільної “справи” (все того ж куріння), яка в даному разі є тим більше спільною, чим більше вона беззмістовна. На етапі своєї ініціації куріння виступає засобом уявного спілкування. Звичайно, потреба у такому своєрідному “сурогаті” виникає в першу чергу в тих осіб, які, в силу особистісних чи соціально-середовищних причин мають вихідний низький рівень соціальних навичок; до того ж низький не в абсолютному вимірі, а з точки зору власної Я-концепції конкретної особистості. Пригадаємо, що особи з низькою та з високою самооцінкою мають нижчий рівень прийняття оточуючими, ніж особи з помірною самооцінкою [10]. Щодо самооцінки, то фактично вона має також соціальний генез, але при цьому значну роль грають чинники попередніх вікових періодів і, зокрема, великою мірою – сімейного виховання. З нашими міркуваннями добре узгоджуються результати дослідження [14], в якому у курців, порівняно із особами, які не курять, виявлено більшу екстравертованість, “незадоволеність в соціальному плані” та схильність до домінування. Сказане наводить на думку, що ініціація куріння у підлітковому віці рідко є свідомим вибором. Звичайно, можна припустити виникнення в окремих випадках першої спроби куріння під дією чистої допитливості. Але немає ніяких сумнівів, що відчуття, які залишає по собі перша сигарета, аж ніяк не сприяють подальшому курінню, якщо брати до уваги лише фізіологічний бік. Фізіологічні ефекти куріння можуть бути порівняні із задоволенням хіба що з надто великою натяжкою. Куріння тютюну є особливою, соціальною токсикоманією і паралелі з курінням, наприклад, тієї ж маріхуани, з нашої точки зору, мають проводитись дуже обережно. Перша залежність від куріння виникає не тоді, коли підліток чи дитина опанувала техніку інгаляції тютюнового диму, тамуючи при цьому кашель та задишку, а тоді, коли куріння починає опосередковувати відносини молодої людини із своїм найближчим соціальним оточенням. Соціальна обумовленість куріння, природно, не усвідомлюється самими курцями. Тут має місце яскравий прояв універсальної похибки атрибуції, коли свою залученість до куріння молодi люди пояснюють переважно не ситуативними, а диспозиційними впливами, створюючи раціоналізації типу “я курю, тому що це дозволяє мені зняти напругу”. Куріння дійсно може знімати напругу, але не завдяки своїм сумнівним седативним чи анксіолітичним ефектам, а тому, що через переживання уявного спілкування воно здатне тимчасово знімати стан соціальної фрустрації. В соціальній психології доведено, що не тільки установки здатні впливати на поведінку, але і навпаки, слідування певним поведінковим паттернам здатне істотно змінювати соціальні та особистісні установки людей [7]. Ми бачили, що така фундаментальна установка, як Я-концепція, значною мірою визначає, чи закурить людина, чи ні. Але, стаючи звичним, входячи як невід’ємна складова у життя людини, куріння, будучи врешті певним поведінковим актом, неодмінно повинно справляти зворотний модифікуючий вплив на особистість, тим більше, що переважно мова йде про людей, які саме знаходяться на етапі формування власного Я. Про один з таких впливів щойно йшлося, як про каузальну самоатрибуцію щодо причин куріння, коли їх покладають то у розслаблюючому, то, навпаки, у активуючому ефектах нікотину. Але куріння справляє більш глибокий вплив на формування моделей соціальної взаємодії. Маючи “на озброєнні” куріння як засіб уявного спілкування, людина починає звертатись до нього в усіх випадках якісного чи кількісного незадоволення своїм реальним спілкуванням, тобто у ситуаціях соціальної фрустрації. Однак куріння аж ніяк не може дати відчуття справжнього “усуспільнення”, отже воно тягне за собою нову фрустрацію, яку можна було б назвати фрустрацією уявного спілкування. Остання тамується знову ж за допомогою куріння; порочне коло замикається і залежність починає функціонувати за своїми власними законами. Результатом стає несформованість у особи дієвих соціальних навичок. Втім, слід зауважити, що для стороннього ока така людина може здаватись достатньо комунікабельною; вона може блискуче опанувати інструментальний бік спілкування, але в неї завжди буде залишатись суб’єктивне емоційне незадоволення результатами власних міжособистісних стосунків. Таким чином, мова йде не про об’єктивну, а про суб’єктивну соціальну непристосованість. З наведених даних стає зрозумілим соціально-психологічна обумовленість куріння, його зв’язок з неадекватною самооцінкою та роль цієї залежності у персистенції незадовільних міжособистісних стосунків і негативної Я-концепції. Втім, наведені вище міркування, здається, залишають поза увагою наступне принципове питання: чому саме куріння, а не якась інша залежність, набуває у сучасному суспільстві функції опосередкування міжособистісної взаємодії і врешті має таку виключну поширеність? Звичайно, зараз постійне залучення до куріння нових молодих поколінь значною мірою зумовлене поширеністю куріння серед дорослих. Частина дітей, очевидно, вважають куріння за джерело якогось невідомого їм особливого задоволення і починають курити в тому числі і з цієї причини. Але вже перші спроби куріння доводять для дитини хибність такого уявлення, доставляючи їй низку чисто фізичних неприємних відчуттів. Ми стверджуємо, що негативні, неприємні відчуття при курінні, включаючи першіння у горлі, неприємний присмак у роті, загрудинний ефект, м’язеву слабкість тощо, перевищують сумнівне задоволення від куріння не тільки при перших спробах куріння, а і протягом усього подальшого життя з сигаретою. Більше того, ми спробуємо довести, що саме ці неприємні відчуття є тим цементом, який остаточно закріплює залежність від куріння у досить глибоких шарах особистості. За нашими даними [8], лише 28,6% обстежених курців вважають, що вони практично завжди відчувають задоволення від куріння. В той же час, з неприємних відчуттів, пов’язаних із курінням, 75,0% опитаних відзначають неприємний присмак у роті, 61,5% - головокружіння, 30,8% - нудоту. Ці результати доводять, що у певному розумінні негативні відчуття при курінні дійсно перевищують позитивні. Але теза про виключну роль у формуванні та підтриманні тютюнової залежності неприємних ефектів куріння має не лише фактичне, а і вельми змістовне логічне обґрунтування. Проводячи паралель із алкоголізмом (знову ж таки, розглядаючи його у соціально-психологічному розрізі), пригадаємо, що у трансактному аналізі не що інше, як самокатування вважається за мету гри “Алкоголік” [2]. Якщо Е. Берн наважується покласти даний феномен в основу алкоголізму, маючи на увазі, що алкоголь все ж таки має безсумнівний ейфоризуючий ефект, то чи не природно допустити роль самобичування у формуванні залежності від куріння, де неприємні відчуття супроводжують буквально кожну викурену сигарету? Якщо визнати, власне кажучи, очевидний факт про те, що, з точки зору фізіології, куріння – це в першу чергу джерело неприємних відчуттів, то постає наступне запитання: навіщо курцеві знову і знову потрібні ці відчуття, за що, за яку провину він постійно наказує самого себе? Щоб відповісти на поставлене запитання, пригадаємо, що для курця типовим є неадекватна самооцінка та негативність власної Я-концепції, постійний конфлікт між ідеальним, соціальним та реальним Я. Зауважимо, що, на думку І. С. Кона, в ряді випадків “занижена самооцінка виражає ... “агресію, направлену на себе” [5]. Перед кожним епізодом соціальної взаємодії ідеальне Я ставить перед Я-реальним певний рівень, якого повинне досягти соціальне Я у даній ситуації. Для курців цей рівень є закономірно завищеним. Деякий час ситуація певною мірою може згладжуватись використанням куріння як уявного спілкування, але цей механізм не може працювати без кінця. Коли він виснажується, “вина” реального Я перед Я-ідеальним за недосягнення бажаного місця у соціальній ієрархії залишається нічим не компенсованою. Отут якраз і починає працювати аутоагресивний компонент куріння: завдаючи собі негативних, неприємних відчуттів, пов’язаних із викуреною сигаретою, після кожного (апріорно приреченого на невдачу неадекватною самооцінкою) епізоду соціальної комунікації, особистість курця знімає тим самим тягар вини перед ідеальним Я – вина не заперечується, визнається, але вона нівелюється через покарання курінням. Тут відкривається своєрідне архетипічне, а отже - надто глибоке, підґрунтя куріння. Усі культури мали свій надцінний ідеал і одночасно засоби для спокутування невідповідності реальних людей цьому ідеалу, причому спокутування завжди передбачало страждання. Потреба спокутування не зникла і зараз, але вона вирішується, як бачимо, у досить оригінальній (в історичному ракурсі) і разом з тим цілком буденній формі, а саме з допомогою куріння. Втім, вихідна формула “надцінна вина – страждання – спокутування” реалізується в абсолютно незміненому вигляді, але на ще більш підсвідомому рівні, ніж будь-коли раніше. З огляду на культурно-історичні підвалини поширення куріння вважаємо за доречне процитувати Фромма, який вважав, що “потреба зв’язку із оточуючим світом, потреба уникнути самотності” є “непереборною... і становить саму сутність людського буття” [16]. Як тут не пригадати гасло “аромат єднає з світом”! В своїй концепції “втечі від свободи” Фромм доводить виключну органічність мазохічних тенденцій у сучасному “індивідуалістичному” суспільстві. Якщо є потреба, хай навіть і патологічна, то мають бути і засоби її задоволення. Але чи не є куріння, як одночасне узалежнення та страждання (хоча і непомітне, але постійне) типовим прикладом мазохізму (у розумінні Фромма)? Наявність мазохічного елементу в курінні дає ще один аргумент на підтвердження тієї думки, що дане зловживання дійсно реалізує певний архетип: адже за Фроммом кожна залежність є, за великим рахунком, результатом втрати Бога, а отже, в якомусь сенсі, вона займає його місце. Тому, користуючись термінологією Франкла [15], можна сказати, що куріння в переважній більшості випадків є симптомом ноогенного неврозу. Екзистенціальна криза втрати зв’язку із світом (або, іними словами, криза духовна [12], моральна [4], смисложиттєва [15]) зараз поступово визнається основою наркотичного узалежнення. Ця основа, як бачимо, має місце і у випадку залежності від куріння. Переходячи до прикладних наслідків проведеного аналізу, в першу чергу розглянемо питання про класифікацію куріння. Існуючі класифікації побудовані або на психіатричних [13], або на наркологічних [1,9] принципах і не набули широкого поширення. Ми пропонуємо наступну соціально-психологічну класифікацію: Его-непідкріплене куріння. Его-підкріплене куріння: псевдокомунікативне (раннє); аутоагресивне (пізнє). Его-непідкріплене куріння виділяємо для тих форм, в яких зовнішні соціальні чинники є настільки вагомими, що практично ніяка особистість не здатна чинити ним опір і підкоряється навіть за відсутності особистісної схильності. Сюди можна віднести куріння під час служби в армії, за різних надзвичайних ситуацій та стихійних лих. Зауважимо, що аутоагресивний етап, як правило, є закономірним продовженням етапу уявного спілкування (псевдокомунікативного), але для частини осіб, які починають курити у зрілому віці, “свідомо”, і в основному на самоті, куріння із самого початку є аутоагресивним. Розглянемо тепер питання реклами та “антиреклами” тютюнових виробів. Тютюнова реклама розпадається на два різновиди: рекламу окремих торгових марок (брендів), яку ми залишаємо поза своєю увагою, і рекламу куріння – своєрідну корпоративну рекламу, яку ми і будемо розглядати. Сучасна реклама сигарет, будучи детально розробленою технологією потужного соціального впливу, є не лише яскравою ілюстрацією наведених нами положень, але й джерелом подальшого вивчення психології куріння, цінність якого важко переоцінити. В першу чергу нагадаємо, що бюджет таких тютюнових компаній, як, наприклад, Filip Morris, набагато перевищує, скажімо, бюджет України. На рекламу сигарет щороку витрачаються міліарди доларів [3]. У процесі створення кожної нової рекламної концепції проводиться низка соціально-психологічних досліджень такої потужності і достовірності, яку не може собі дозволити жодна наукова установа: це і фокус-групи, і глибинні інтерв’ю, і первинні та вторинні маркетингові дослідження, це пошукові, діагностичні, оціночні та інші рекламні дослідження. З цього можна зробити висновок: якщо певний рекламний продукт, який стосується куріння, випущено і він працює, то він не може не бути ефективним, а отже будь-яка реклама сигарет закономірно є символічним втіленням певних закономірностей психології куріння. Однією з основних характерних рис сучасної реклами саме тютюнових виробів є повна відсутність зображень процесу куріння, чи будь-яких його зовнішніх атрибутів – тютюнового диму, недокурків, попільничок, тощо. Ключові зображення, на перший погляд, абсолютно не пов’язані із курінням – найчастіше це люди, які, так би мовити, “насолоджуються життям”. Чи є це засобом пов’язати куріння у свідомості населення з повноцінним та щасливим існуванням? Можливо, для частини молодих людей подібна реклама має саме таке значення і сприяє їх залученню до куріння. Але в тютюновій рекламі можна помітити інший, більш глибокий зміст. Фактично, усі ключові зображення цієї реклами є ні чим іншим, як усередненим втіленням колективного ідеального Я; іншими словами, на рекламних плакатах люди бачать те, чим вони хотіли б бути, але чим вони, на жаль, не є. Таким чином, реклама постійно підтримує ідеальне Я на недосяжному рівні, одразу ж пропонуючи засіб компенсації виникаючої фрустрації у вигляді пачки сигарет. Сигарети, як такі, грають у тютюновій рекламі другорядну роль. Ніщо не заважає замінити їх просто на згадку про куріння, навіть у формі заклику до не-куріння. Звідси стає зрозумілим, що переважна більшість антиреклами куріння насправді є нічим іншим, як його рекламою. Що відбувається у психології підлітка, коли він бачить по телевізору свого однолітка з (анти)реклами, який “вчиться на відмінно, вивчає іноземну мову, займається у спортивній секції, спілкується із друзями, не курить”? Він бачить своє недосяжне ідеальне Я і, звичайно, опиняється у фрустрації з приводу його недосяжності. Адже насправді він НЕ вчиться на відмінно, НЕ вивчає іноземну мову і т.д., тобто є повним антиподом до свого рекламного ідеалу. Втім, є одне співпадіння – він також не курить, поки що не курить, як і герой реклами. Але кода “не курить” залишається асоційованою із своїм ідеальним антиподом, а з реальним Я природно виникає асоціація “курить”. Після двох-трьох переглядів подібної реклами підліток стає курцем на рівні Я-концепції, а далі вже менше ніж півкроку відділяє його від фактичного куріння. Так працює і інша “антиреклама”, типу “курити – на це немає часу” (в тому-то й річ, що часу більш ніж достатньо і його буквально нікуди діти, а тут якраз підказка, як можна скористатись цим вільним часом). Розглянемо тепер з позицій проведеного аналізу сакраментальний текст “Мінздрав попереджає: куріння шкідливе для вашого здоров’я”. Що це – реклама чи антиреклама? Якби цей надпис хоч би як-небудь сприяв зменшенню куріння, тютюнові компанії мали б усі можливості попрощатися з ним назавжди. Чому вони цього не роблять? Пригадаємо, що підсвідомою метою курця, принаймні на аутоагресивному етапі куріння, якраз і є завдати собі шкоди. Вище йшлося про шкоду на рівні відчуттів та настрою; дане “попередження” додає до цього шкоду у більш широкому життєвому розумінні. Що ж, тим більшою, тим повнішою буде надцінна “жертва”, яку курець приносить за свою (справжню чи уявну) соціальну неадаптованість. Неважко здогадатись, що подібний ефект мають і всі інші заходи по боротьбі із курінням, побудовані за принципом “лякаючого заклику” [3]. Все це – вся інформація про шкідливість куріння, про рак легень, хронічний бронхіт, інфаркт, інсульт, облітеруючий ендартеріїт, тощо, – діючи виключно на рівні реального Я, звичайно, може мати певний тимчасовий ефект; але ідеальне Я завжди є переважаючим, і, не будучи задіяним у антитютюнову пропаганду, воно швидко поверне все на своє місце, додавши до чисельних “провин” реального Я ще й невдалу спробу припинення куріння. Які ж заходи можуть принести реальну користь у боротьбі з курінням? Якщо говорити про індивідуальну та групову роботу, то, по-перше, ці заходи мають бути центровані не на курінні, а на особистості та її соціальних стосунках. Втім, програми по припиненню куріння можуть і повинні містити фрагмент, присв’ячений виробленню розуміння природи залежності від куріння. Більша увага має бути приділена формуванню позитивної самооцінки, прийняттю себе та свого оточення, формуванню конструктивних соціальних навичок, що найпростіше здійснити у рамках традиційного соціально-психологічного тренінгу. Сер’йозна увага повинна приділятись подоланню моральної та смисложиттєвої кризи; при цьому можна орієнтуватись на програми типу “Дванадцять кроків” [4,12]. Досвід практичної психотерапії куріння, як і інших залежностей, в нашій країні поки що незначний. Створення реально працюючих та хоч би якоюсь мірою ефективних програм – це справа майбутнього. Але зважаючи на щойно окреслене (дуже схематично) коло проблем, які повинні бути вирішені в ході подібних програм, стає зрозумілим, що вони не можуть носити тривіальний, “рецептурний” характер і складатись з одного чи двох сеансів. Щодо суспільних заходів, то, звичайно, на перше місце слід було б поставити заборону як реклами, так і більшої частини антиреклами куріння. Втім, дивлячись правді у вічі, слід визнати, що, навіть коли весь уряд країни такого економічного рівня, як Україна, одностайно поставить за мету заборону реклами сигарет, сили у боротьбі з тютюновими компаніями будуть нерівні. На жаль, наша держава просто не здатна захистити своїх громадян від цього згубного соціального явища. Джерело: http://www.olegakchurin.narod.ru/medicine/smoking | |
| Переглядів: 5363 | Коментарі: 2 | | |
| Всього коментарів: 2 | |||
| |||
